КАРПАТИ, пригоди, подорожі, спогади, фауна.

 

КАРПАТИ, пригоди, подорожі, спогади, фауна.

Мої враження від перебування в Карпатах, про цікавих людей, подорожі...



СПОГАДИ ПРО „СПЕКОТНІ” ДНІ ПРОВЕДЕНІ В КАРПАТАХ У 2005 РОЦІ

Усе в цій розповіді пов’язане з надзвичайно цікавою і неординарною особистістю. Але, все по порядку...
Я, як „свіжоспечений” герпетолог, зі Львова від’їздила у червні до Національного природного парку Сколівські Бескиди. Мета мого візиту – ознайомлення з місцевістю, вивчення стану популяцій земноводних та плазунів, фотографування і т. д. Тоді мій візит тривав 3 чи 4 доби. Працівники Національного парку люб’язно показали і розказали усе, що мене цікавило. Зібравши трохи інформації, я цілком задоволена повернулася 289 маршруткою до дому.
Пройшло не так багато часу, як пізно ввечері один дивний телефонний дзвінок пролунав у моїй домівці. Незнайомий голос по телефону... Трохи спілкування і на другий день я вже побачила цю людину. Тоді я переконалася, що не все так „глухо” і не все так погано у плані ресурсо-людей герпетологів у Львові. На клаптику паперу у мене був записаний номер телефону, адреса – Український католицький університет, а також ймення – Тарас Гринчишин і час – 12:00. Не без пригод із пошуком „дверей” я дісталася пункту призначення із запізненням десь на годину. Виявляється, існує така собі Релігійно-інформаційна служба України (www.risu.org.ua), де й працює випускник кафедри зоології Львівського університету. Побачивши жаб’ячу і зміїну літературу, почувши про Герпетологічне товариство і імена окремих герпетологів, я переконалася, що ця людина досить добре обізнана в цій сфері зоології. У той день на душі мені стало легше, а то іноді бентежило питання свого статусу очеретини, яку розхитує вітер по різних сторонах Львівської області у пошуку змій та ящірок, тритонів, жаб і ропух. Виявилося, що Тарас Гринчишин – фахівець із питань Карпатської фауни плазунів та земноводних і вже багато-багато років збирає інформацію, що стосується змій, ящірок, амфібій. Пам’ятаю, тоді я запитала, чи не планує він цього літа виїхати в Карпати з метою проведення герпетологічних досліджень...
Зараз мені смішно і дуже весело, бо як згадаю, як я спаковувала речі для мандрівки в Сколе і збиралася сама, хочеться сміятися ще дужче. На дворі спека, але синоптики пообіцяли дощ. Була вже десь друга година дня, як я опинилася в маршрутці, що мчала в гори. До зупинки мене провів брат, який мав би разом із своїм другом зоологом Миколою Порохнявим їхати зі мною. Я від’їжджаючи дала йому вказівку приїхати наступного дня. Та цього не сталося. Не приїхав він ні третього ні четвертого дня. У помаранчевого кольору маршрутці їхав Тарас Гринчишин, я і чимало людей, що створювало певний дискомфорт у плані відсутності свіжого і чистого повітря.
Для мене було великим щастям опинитися в компанії герпетолога з чималим досвідом польових досліджень, адже мій досвід – це всього кілька місяців. До цього я вивчала риб і була акваріумістом та іхтіологом.
Їхати у маршрутці мені було не просто, бо спека і „важке” повітря мене швидко розморили. Цього ж дня, точніше вечора, ми пішли в похід на одну з гір неподалік від будинку в якому поселилися. Було це 27 липня. Підйом стежкою вгору, яку я до цього вже відвідувала ще коли приїздила минулого разу, виявився не простим. А ще, – я забула місце, де розташоване крихітне лісове озерце, до якого теоретично ми мали б дійти. Та ми пішли вище і не туди, а далі – ожина, ожина, багато ожини, колючої ожини. Тарас Гринчишин у шортах. В цьому є певного роду героїзм. Слава героям! Мені „дертися” в ожиннику до невідомої мети було не просто, хоча моя екіпіровка була більш придатною для лісових походів. Дісталися до якогось товстезного поваленого дерева, де й сіли відпочити?!? Там і виявилося, що я „чайник” в питаннях знання карти місцевості, орієнтації в невідомій місцевості і т. д. Та я не дуже цим переймалася. Що мені було плакати??? Звісно, ні, тим більше, що навколо дивовижний краєвид. Якраз у цей час сонце лягало спочивати і барви розсіялись у горах та зачаровували мене. У такі миті не важко себе відчути птахом, що у високому польоті розмахує крилами, демонструючи якусь неймовірну легкість і свободу. Повернулися до будинку ми уже в час, коли темрява запанувала в повну силу. Цікаво, що того вечора ми зустріли лише одну кумку, яку я забрала у спеціальний мішечок і принесла в будинок, де ми мешкали. Це будівля Сколівського лісництва, що радо приймає у своїх стінах біологів, географів, лісівників та інших приїжджих. Будівля охайна, чиста, тепла й затишна. З посуду було обрано на кухні алюмінієву каструлю з кришкою, що судячи з вигляду, слугувала людям вже добрий десяток років. Тепер ця посудина стала новим житлом для кумки. Наша вечірня трапеза якось дуже органічно перейшла в монолог Тараса Гринчишина про Помаранчеві події, про життя, людей і емоції. Дві, а може і три години я слухала. Багато з того, що я почула мене просто здивувало. Але, чим більше я слухала, тим більше я захоплювалась. Все ж, яким цікавим і насиченим можна зробити своє життя, скільки барв можна хаотично змішати... Закінчивши біологічний факультет можна стати аспірантом в Інституті екології Карпат, а можна ще й здобути другу вищу освіту в Католицькому університеті. Це ж не кожному вистачить снаги до такого шляху! А ще, любов до отруйних гадів і десятки знайомих людей в Сколе та навколишніх селах, яким давно відомо, що й до чого, і навіщо йому змії. Так от, продовженням подій того вечора, що переповз у ніч, був вихід до ставка з метою проведення обліку земноводних. Від будинку ми відправились до ставка, у якому мало б вирувати повним ходом нічне життя. Йшли ми стежкою і як годиться у ночі, собаки почали дзявкотіти. А ще, на шляху ми натрапили на коня, що прогулювався у насичених нічною вологою травах. Ліхтарик, як я і припускала, перестав дарувати світло задовго до того, як ми повернулися з водойми до будинку. Крім полювання на пуголовків ця ніч у плані досліджень не мала цікавих подій. Вранці підйом і нова подорож. Цього разу – подорож до водоспаду Кам’янка, до Мертвого озера, до гори Ребро (в районі Верхнє Синьовидне). Ох і насиченим виявився цей день. З дев’ятої ранку до дев’ятої вечора тривали мої мандри. З самого ранку герпетологічні пошуки вже дали свої результати. Одним із таких плодів досліджень є знахідка крихітного вужика на заболоченій ділянці біля Мертвого озера. Якось нахилився Тарас водиці попити з потічка, що мандрував тендітним руслом до озерця. Нахилився низенько та й сьорбає, аж раптом малесеньке жабеня десь неподалік робило у воді „ранкову зарядку”. От він і мало його не заковтнув. Хоча я особисто цієї миті не бачила, бо була на відстані десь так метрів десяти. Через якийсь час ми опинилися у надзвичайно цікавій місцині, неподалік місця, де поєднуються води річок Стрий та Опір. За розповідями одного поважного дядька там мало би бути прекрасне зміїне місце. Довго ми ходили і бродили, та все марно. Гадюки таки не впіймали. А шкода. Бачили і ловили живородних ящірок. По дорозі у лісі траплялися величезні виноградні слимаки, які в разі необхідності можна було б використати як багатий на протеїни харч. Та у цьому не було особливої потреби, бо палюче сонце змушувало згадувати лише про воду, запаси якої постійно зменшувалися. Мандруючи лісом ми натрапили на нору, цілком ймовірно, борсука. Схоже на те, що у норі тварина таки була, бо ознаки того, що хтось тут мешкає були очевидними. Про це свідчила купка свіжо виритої землі і відсутність павутиння на вході в помешкання. Мені як зоологу цікаво було б побачити борсука в природі, тим паче в Карпатах, але не судилося. Та й борсук – це ж тварина з нічною активністю, а так далеко бродити нічним лісом навіть з Тарасом-змієловом я навряд чи наважилася б. Хоча?! Крок за кроком ми мандрували все далі і далі. Спрага мені не давала спокою. Я почала мріяти про потічок з чистою і холодною водою, де можна було б охолодити тіло і втамувати спрагу. Температура повітря на відкритих ділянках, де не було затінку від крон дерев, сягала далеко за +30ºС. У лісі теж було душно. Спраглий організм хотів води. І от, виявилося, що є певна невідповідність карти і місцевості. Та пройшло ще трохи часу і ми дійшли до височезного крутого схилу, у підніжжя якого була ВОДА! Та спершу ми присіли відпочити. Точніше, я „впала” як сухий листок. Пролетіла думка у голові про те, що до води дістатися буде дуже важко, бо схил надто крутий. Але, я таки туди „покотилася”. Випивши води і окропивши нею спітнілий одяг я ще якийсь час „кайфувала” від ніжного дотику прохолоди, що огортала гаряче і змучене тіло. Прохолода, що контактувала з моїм теплом дарувала неповторну мить. Та все хороше мусить рано чи пізно скінчитися. Я поповнила запаси води у пляшках і попрямувала вгору до людини, що уважно вдивлялася в карти й щось зосереджено розмірковувала. Схоже на те, що я своїм невисоким темпом переміщення по горах, трохи руйнувала задуми в плані подорожей у голові Тараса Гринчишина. Але, я не могла тоді йти швидше. Потім ми вийшли з лісу і дійшли до місцини, де видобувають нафту. Там не трапилося ніяких гадів, яких дуже хотілося упіймати. Мандри, точніше, наші спільні мандри того дня завершилися на березі річки Стрий. Тарас Гринчишин попрямував у своїх цілях у одне із сіл неподалік, а я на маршрутку в Верхнє Синьовидне. В брід річку він перейшов і досить таки успішно, а я пішла в обхід, що у сумі забрало майже годину часу. До цього ще поговорила з місцевою бабкою, що випасала гірських корів. Поговорили з нею про життя-буття і його труднощі, про те, чого я займаюся гадами, про Ющенка, підвищення пенсій. Бабка з вигляду була схожа на відьму, але була привітною й посміхалася, виставляючи свого, напевно, єдиного страшного зуба. Розповіла мені, що на городі в цьому році її укусила гадюка і якийсь час вона провела у лікарні. Попрощавшись з нею я попрямувала розпеченим асфальтом до головної автомагістралі. То була важка дорога. У руці я мала палицю з ліщини, що трохи допомагала пересуватися. Я була брудна, змучена і знову спрагла. Виглядала як примара з якогось фільму жахів. Сіла у маршрутку. Водій побачивши палицю і рюкзак запитав чи я назбирала грибочків. Грибочків нема! Такою була моя відповідь. Приїхавши у Сколе я зупинилася перепочити. Вигляд мій був жахливим, але якийсь доволі таки симпатичний молодик наполягав, щоб я пішла з ним в бар на каву. Ага!!! Від втоми мені було важко сміятися. От і пішла я до свого Сколівського помешкання митися, вечеряти і спатоньки. Наступного дня, тобто вже пізньої ночі, повернувся з своєї мандрівки Тарас-змієлов. Цей день для мене видався спокійним, але водночас пекельним. З ранку я пішла на свій герпетологічний маршрут номер один. Збирала малину, слухала гомін птахів. В одинадцятій ранку вирішила, що час мені трохи позагоряти. Тим більше, місця дикі і майже не відвідувані людьми. Вийшла на чарівну галявину, одяг в сторону, тіло – для сонця. Менше як за годину я „згоріла”. Тоді це ще не відчувалося, але згодом уся спина стала червоною. Після прийому сонячної ванни я помандрувала до озерця, в якому сподівалася зловити тритонів. Дійшла до озерця, аж бачу – його нема. На його місці невеличка калюжа. Борсалася я там більше години в намаганні впіймати проворну личинку тритона, але дарма. Вони наче змовилися і гуртом гралися зі мною. Я як кішка, підкрадуся і кинуся у воду, а личинка на 10-20 сантиметрів чкурне в бік. Власне, на цьому майже висохлому озерці, я „догоріла” остаточно, бо не полізеш же у калюжу в штанах і сорочці, тим більше, якщо можна роздягтися. За цим „полюванням” спостерігав голуб, який невідомо звідки прилетів і вмостився на верхівці всохлої смереки прямо на березі водойми. Він з такою цікавістю спостерігав з моїми діями, що мені це аж видалося дивним. Чого на мене так дивитися!? А може в його тільці живе людська душа?
Ввечері пекельні почуття дали про себе знати. А вранці ще так хотілося загоріти під ніжними променями Карпатського сонечка. На дев’яту вечора я домовилася про зустріч з місцевим хлопцем Романом. Познайомилася з ним минулої доби неподалік будинку, де я і мешкала. Дивним є те, що він був другим після того молодика, що запрошував мене на каву, який того вечора звернув увагу на мою дивну персону. Романа мені так просто позбутися не вдалося. Його бажання зі мною познайомитися, очевидно, було надзвичайно сильним. Так от, пішли ми з Романом о 10-й чи пів на одинадцяту вечора дивитися на рись у вольєрі, яку тримає власник крутої бази відпочинку. Замкнувши двері будинку і сховавши ключа до відомої вузькому колу людей схованки, я пішла з Романом. Але, цього вечора мав з’явитися його величність герпетолог Тарас Гринчишин. От я і вирішила залишити записку у дверях з текстом про те де я пішла і коли повернуся. На зворотному боці папірця написала про те, де захований ключ. Прогулянка з Романом була сповнена бойківського романтизму і якоїсь дикої пристрасті і пориву з його боку. Я себе поводила більш холоднокровно, навіть флегматично. Все таки я пішла у невідомому мені напрямку з незнайомим хлопцем практично серед ночі. А хто зна, що у нього могло бути на думці. Та я любитель екстріму, тому й погодилася на таке. Він показав мені карпатську кішку – рись, показав кар’єр, розказав багато про себе і своє життя, провів мене до дому. Одним словом, Роман – прекрасний хлопець. Думаю, якійсь дамі дуже пощастить з таким чоловіком. Але, не про це мова. Роман, виявляється, ще й рятівник. Він розповідав, що за своє життя витяг із річки Опір і врятував кількох потопаючих людей. От це, справжній героїзм. Він не хвалився цим, не пишався, як, можливо, чинили б інші. Він розповів це тому, що я розпитувала. А ще, у нього є брат Віктор, з яким я познайомилася у своїй попередній подорожі до Карпат, ще у червні. Познайомилися ми під час рибалки на річці Опір, розговорилися про те про се. Теж хороший хлопець, приємний у спілкуванні, доброзичливий. А взагалі, на добрих людей мені щастить. Завжди доля дарує мені нові і цікаві знайомства з хорошими людьми...
Повернулися ми до будинку. Записки у дверях немає. Виглядає все так, ніби хтось є у середині. Так воно й виявилося. Тарас Гринчишин „бавився” пультом від телевізора. Йому сподобалась записка у дверях, її зашифрований з другої сторони зміст... А міг би сидіти під порогом.
Наступного ранку ми троє вирушили до гори Парашки. Для мене то була нова непізнана гора, тоді як для Романа і Траса – давно підкорена вершина. Вранці ще відчувалася прохолода, що оповила гори у ночі. Проте, крок за кроком, хвилина за хвилиною ми наближалися до мети. Повітря поступово прогрівалося. Зрештою, воно прогрілося до надзвичайно високої температури, що утруднювало наше пересування. Зупиняючись перепочити і живлячись по дорозі фіолетовими чорницями, ми невпинно наближалися до Парашки. Якщо вірити твердженням Романа, то ми натрапили на сліди ведмедя. На вологій стежці виразно і чітко виставляли себе на показ сліди вовчика-братика, оленя і кабанчиків. Крім того, Роман оповів ще й таку історію. Не так давно в районі підніжжя Парашки ведмідь „роздер” коня, якому господар на ніч спутав ноги. В наш час то звучить якось трохи фантастично, але, напевно, він подібне не вигадував би спеціально. Скривавлене і понівечене тіло тварини знайшли трохи згодом. Коли ми мандрували до 1268-метрової Парашки, по дорозі зустрічали людей, що як мурахи енергійно працювали, збираючи чорниці. Ще ми зустріли Туристів, що якраз йшли з боку Парашки і повідомили нам про те, що щойно бачили гадюку. Минуло ще трохи часу. І от ми на горі. Там було казково! В усі сторони світу відкривалися неймовірно привабливі краєвиди, виднілися крихітні будівлі у населених пунктах десь далеко-далеко знизу. На горі – хрест, спілкування з Всевишнім, короткий відпочинок і спуск. Роман показав мені невеличке джерело у підніжжя гори, про яке, напевно, мало хто й знає. Ще добряче відпочивши, вмостившись на траві під якимось деревцем, ми вирушили в путь. Шлях двох герпетологів вів до с. Коростів, а шлях Романа – до того місця, звідки ми прийшли вранці. От так ми й попрощалися неподалік від красуні Парашки. Зустрілися на нашому шляху ще й Львівські туристи, очевидно, старшокласники якоїсь із шкіл міста. Десь недалеко від них бродили коні, бо добре було чутно, як дзеленчать дзвоники на їхніх шиях. Виявилося, що ці істоти поцупили в нічний час у відпочиваючих цукор, що з чиєїсь легковажності залишився на ніч надворі, а не в наметі. Нам треба було вирушати далі. От ми і пішли стежкою, що теоретично мала б довести нас до села. Так воно й сталося. Та по дорозі трапилася веретільниця, що потрапила в полон до „ненаситних” герпетологів. Коли я кинулася її ловити, я уяви не мала що то за повзучий гад, бо у мозку фіксувалася лише картинка блискучої мідної спинки плазуна. Стежина завела нас у село. Сінокоси, люди, галас... У селі вирувало життя. Потім ми пішли на подвір’я якогось знайомого Тарасу чолов’яги. Та його не було. Обстеживши усі потенційно можливі місця схованок гадів на подвір’ї, ми пішли різними стежками. Через якийсь час ми мали десь зустрітися, але де точно, я, здається, слуховими рецепторами чітко не сприйняла. От і пішла собі в напрямку дому. Крок за кроком мандрувала сільською дорогою, міркуючи про щось далеке-далеке. Роздивлялася, які у місцевих мешканців хатки, які подвір’я. Часом щось привертало мою увагу і я сповільнювала крок аби детальніше роздивитися те, що мені було цікавим. Іду собі, тримаю палицю у руці, аж раптом бачу, як прямо на мене їде Москвич насиченого багряного кольору. Сільський вар’ят за баранкою, - промайнуло у моїх думках. Відійшла до паркану якогось подвір’я впритул і сільський Шумахер мало не зачепив мене там, хоча дорога була доволі широкою і без проблем тут міг би мчати трактор чи комбайн, не завдаючи незручностей перехожим. Прямую далі. Аж раптом, за мною мчить мотоцикл. Я їду на краю дороги й не зважаю на шум. Раптом чую голос якоїсь жінки, що гукає мене. Гучно промовила до мене, щоб я зачекала. Я зупинилася. Подивилася на пані в довгій спідниці, яка дуже кумедно дивилася на фоні мотоцикла, вислухала її. Пані задихалася і хриплим голосом, проте, доволі гучно сказала мені, що якийсь „мужик” просив його зачекати, а якщо ні, то мандрувати далі маршруткою без нього. Дама в кумедній спідниці пурхнула як ворона на мотоциклі у зворотному напрямку, здійнявши хмару пилюки. Мені не хотілося стояти на місці, то ж я пішла далі дорогою. Зупинилася я аж біля джерела, що було увінчане невеличким дерев’яним хрестом. Там я вирішила зупинитися на деякий час, аби перепочити і напитися води. Вода видалася мені надзвичайно смачною і на якийсь час додала мені нових сил. Виходжу знову на сільську дорогу і бачу автомобіль. Інтуїтивно, я зрозуміла, що цей автомобіль – то нова порція інформації. Так воно і виявилося. За кермом сидів похмурий і грізний з вигляду чолов’яга, з боку – юна дівчина, позаду – Тарас Гринчишин. Сільське таксі підібрало мене. От ми і повернулися таким чином до дому.
31 липня з самого ранку, вже без Романа, ми вирушили у пошуках змій, ящірок, земноводних. Як тільки сонце злегка почало пригрівати десь біля восьмої ранку, Тарас упіймав першу гадюку. За цим дійством я спостерігала з боку. Все ж, цікаво спершу подивитися на „ритуал” герпетолога у виконанні досвідченої у цьому відношенні людини, ніж самій без навиків приступати до небезпечної роботи. Дорога на південний захід видалася насиченою на нецензурну лайку шофера, який люб’язно погодився нас підвезти до баз в урочищі Зелем’янка. Усі ці місця для мене були новими. Я там мандрувала перший раз у житті. Тарас Гринчишин – герпетолог з величезним досвідом, ці місця знав давно і неодноразово був там. Розповідав, де, в якій кількості і яких гадів він бачив. На гадюк нам більше не щастило, проте, ми упіймали тут кількох ящірок. Відпочиваючих зацікавило те, що було у наших герпетологічних мішечках, те, для чого ми тут ходимо-бродимо. Після прослуховування містичних і фантастичних розповідей людей, ми пішли далі. На дорозі зупинили автомобіль. Дісталися до Гнилого потоку, що біля с.м.т. Славське. Паралельно до потоку ми підіймалися вгору. Дісталися пункту призначення. В Лісовій школі нас зустріли привітно і доброзичливо. Коли ми туди прийшли, то якраз застали пластунів дівчат, що от-от мали вирушати в дорогу. Тарас Гринчишин провів лекцію на тему „Плазуни і земноводні Карпат”, демонструючи тих гадів, що мандрували разом з нами, в тому числі і гадюку, здобуту з самого ранку. Табір пластунів серед лісу – то, напевно, один з найбільш яскравих спогадів про цю подорож в Карпати. На скільки у них все ідеально продумано, побудовано! Акуратно, охайно, цікаво! Власне, табір, у який ми прийшли – це місце, де мешкали самі лиш хлопці, а дівчата – то були їхні гості, що просто завітали до них. Намети на пагорбі, неподалік потік з постійно чистою і свіжою водою... Одним словом, супер! Цікаво для мене було спостерігати зі сторони, як спілкуються між собою хлопці. Приставка „друже” перед іменем кожного додавала присмаку взаємної глибокої поваги і готовності піти на все за порятунок честі, гідності і життя іншого. Серед хлопців виявився один Львів’янин, що добре знав мого одногрупника і доброго друга Біпера (Романа Сало). Світ тісний! Взагалі, чесно кажучи, ми прийшли до Лісової школи трохи не вчасно, тому нам довелося зачекати декілька годин, поки повернуться з походу практично усі мешканці табору. Тим часом наші гади були переселені у великий казан, де їм було значно комфортніше, ніж у герпетологічних тканинних мішечках. Дочекавшись хлопців, що повернулися з походу, Тарас прочитав для них лекцію. Я спостерігала за дійством з боку. У багатьох слухачів виникав особливий інтерес. Це було помітно по блиску очей. Багато запитань, відповідей, демонстрації тварин... Думаю, користь з такої лекції неабияка. Потім була спільна вечеря і прощання. Ми пішли в напрямку до автомагістралі. Я тоді ще не знала, що поганого має відбутися цього дня, але знала точно, що якась неприємність все ж буде. Зазирнути у майбутнє іноді мені допомагають віщі сни. Пригадую, попередня ніч для мене була неспокійною. Сфера підсвідомого, сфера інформаційного поля, що якимось дивовижним чином пов’язана зі мною, практично завжди і безпомилково інформує мене і мою свідомість про те, що мене може чекати в найближчому майбутньому. Коли ми прийшли на вокзал, от тоді мені все стало зрозуміло, що й до чого. Сон віщував халепу. От так і сталося, що вибратися з населеного пункту Славське в Сколе у вечірній час практично неможливо. Чекати на електричку довелося досить таки довго... Та все ж, ми повернулися у Сколе і привезли усіх гадів живими.
Було вже 1 серпня. Ми пішли до Павлового потоку, наловили кумок та ящірок. Загалом, той похід вже не був таким виснажливим і тривав набагато менше часу. До глибокої ночі ми опрацьовували зібраний матеріал, зважували, міряли, промивали шлунки... Наступного дня треба було повертатися до дому, бо там, як з’ясувалося пізніше, усі вже здійняли паніку, де пропала дитина, чи не вкусила її раптом гадюка... Перед поверненням до дому, я мусила випустити усіх тваринок туди, звідки вони були відловлені. Так я і зробила. Перед цим я попрощалася з Тарасом, що поїхав до Львова раніше. Пішла вгору стежкою паралельно до Павлового потоку, випустила ящірок і кумок. Вирішила піднятися на кілометр-другий вище, у місця, де я раніше не заходила. Зійшла зі стежки і пішла собі, шукаючи жаб і грибочки. Йду собі, йду, іноді повертаю то праворуч то ліворуч. Зайшла у хащі. У цей час падав рясний теплий дощ. Я про щось замріялась, аж раптом зрозуміла, що от так можна і заблукати. Так воно і вийшло, але блукала я не довго і успішно повернулася до населеного пункту, щоправда мокра і брудна, але, задоволена походом.
Загалом, ці дні, проведені в Карпатах, залишилися у моїй пам’яті яскравим спогадом, надзвичайно приємним спогадом. Спільні подорожі з місцевим жителем Романом та герпетологом Тарасом – то мандри з цікавими пригодами і новими незабутніми враженнями. І я, як завжди, вдячна долі, що дарує мені на шляху цікавих людей, пригоди, враження, емоції...
Карпати у спогадах, Карпати на яву. Романтизм, мрії, недоторкана, незаймана краса гір... Я повернуся знову туди аби наповнити душу блаженством. Будуть нові пригоди, подорожі, нові враження, мрії, яскраві зорі, місяць на небі, палюче і ніжне сонце, вітер, незвідані гори...

18 вересня 2005 року

Ольга Федонюк


Создан 18 сен 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником